Українська література

ЕТИКА УКРАЇНЦІВ

Мета. Знайомити учнів з основними чинниками народної моралі; вчити оцінювати добро і зло, красиве і потворне з позицій національної етнопедагогіки та християнської моралі, поважати звичаї і традиції свого народу.

I.       Записати на дошці або на плакаті:

Мораль—система поглядів, уявлень, норм і оцінок, які регулюють поведінку людей.

Етика—норми поведінки, сукупність моральних правил.

II.      Бесіда вчителя.

Серед учнів спостерігається упереджене, негативне ставлення до виразу "читати мораль". Інколи можна від них почути роздратоване: "Обійдемось без моралі!"

         Таке ставлення зумовлене тлумаченням виразу. От поясніть, як вирозумієте це, що, по-вашому, означає «читати мораль»? (Всі пояснення учнів будуть такі: це означає ганьбити, соромити, дорікати, сварити за щось. Але це, звичайно,неправильне твердження.)

Ваше завдання на цій виховній годині — зрозуміти, що ж таке мораль, наскільки потрібна вона людині, чи можна без неї обійтися. Як бачите із записів на дошці, мораль — це наука про те, як правильно поводитись, це система поглядів, правил, оцінок, які визначають, що в житті є добром, а що злом, що красивим, а що — потворним. Український народ із давніх-давен відзначається високою моральністю. Головними чинниками народної моралі споконвічно були добро, милосердя, людяність, честь, гідність, працелюбність.

Які ж етичні норми найбільше шанувалися нашим народом?

Передусім, шанувалося почуття любові до батьків. Ця етична вимога, що, відповідала Божій заповіді, втілена в багатьох народних прислів'ях і приказках: "Хто маму зневажає, того Бог карає", "За маму і тата—тяжка розплата" та ін. Моральним обов'язком дітей була допомога батькам у господарстві, догляд за ними у випадку хвороби, вияв повсякденної шани й турботи. До батьків, як правило, звертались на "Ви".

Суворо засуджувалась сімейна ворожнеча, адже родинне життя повинне ґрунтуватись на щирій співдружності, людяності, повазі до свого родоводу.

У ставленні до односельців керувались християнською заповіддю любові до ближнього, яка проявлялась у милосерді, доброті, готовності допомогти в біді. Високо поважались традиції добросусідства. Моральним обов'язком вважалась допомога людині, яку спіткало нещастя. Хворим носили їжу; допомагали по господарству, погорільцям давали притулок. Зворушливою була турбота про вдів, сиріт.

Делікатністю, мовною красою відзначалося спілкування. Великого значення надавалося привітанню. У селі існував звичай вітатися з усіма, незалежно від того, "чи знайомий це чоловік. Молодший мав вітатися першим — інакше будь-хто зі старших зупиняв його і присоромлював. Отже, в етичному вихованні брала участь не лише сім'я, а й громада. Зверніть увагу, в українських привітаннях найчастіше зустрічаються слова з коренем добр-, здоров- (добрий день; доброго здоров'ячка; дай, Боже, здоров'я), що є свідченням дружелюбності. Привітальними словами побажального змісту були: "Мир вам!". До людини, яка зайнята роботою, зверталися: "Боже, поможи", "Дай, Боже, щастя'', "Помагай Біг". Відповідати належно: "Дякую красненько, дай, Боже, здоров'я" і т. п.

За правилами спілкування, починаючи розмову, годилося поцікавитись здоров'ям, самопочуттям: "Як ся маєте?" У відповідь можна було почути: "Гаразд. Богу дякувати. Як вам ведеться?" .

При зустрічі тактовна людина не ставила прямих питань, наприклад, "Куди (звідки) йдете?" Делікатний чоловік натомість запитував: "Чи далеко зібралися?", "Чи далеченько ходили, чи натомилися?". У випадку сумніву щодо доречності сказаного перепрошували: "Перепрошую за слово", "Пробачте за слово". Про таких людей схвально говорили: "делікатний чоловік", "вміє пошанувати".

Абсолютно некультурним вважалося не вибачити людині, якщо та перепрошує і хоче помиритися.

Найпоширенішими були дві основні форми звертання: добродію і пане (пані). Хлопці один одного кликали: побратиме, брате, дівчата—любко, дівонько, сестро, до молодших зверталися: дочко, синку, дитино і т. п.

Розмовляючи з людиною, не годилося перебивати, треба було належно вислухати й відповісти з чемністю. Казали, що добра людина лагідно відповідає і дивиться в очі.

Якщо хтось приходив до оселі під час обіду, то казав господарям: "Споживайте здорові", "Смачного вам". Його, відповідно, припрошували до столу, а він чемно говорив: "Дякую. їжте здорові", "Най Бог дасть на пожиток" і т. ін. Пригощаючи когось, обов'язково належало застелити стіл обрусом (скатертиною).

Стіл, згідно з давньоукраїнським звичаєм, ототожнювався з престолом Божим. Тому за столом не годилось сваритися, навіть голосно розмовляти. Великим гріхом вважалось сісти на стіл, не годилось класти на нього Шапку, гребінь, сторонні речі. Загалом у хаті годилось поводитись спокійно, з гідністю - не можна було заходити, не знявши шапку, із запаленою люлькою, заборонялося свистіти, гримати дверима тощо. Ці правила значною мірою зумовлювалися уявленням, що до хати, де панують мир, злагода, затишок, гостинність і краса, злітаються, ангели й приносять щастя.

Великим безчестям вважалася зрада та зречення рідної мови.

Шанувалася правдивість. Батьки вчили своїх дітей: "Ніколи неправди не говори, бо кого піймають на брехні, тому вже не повірять, хоч би й божився". Парубків та дівчат, які любили прибріхувати, виганяли з музик та вечорниць.

Великою ганьбою було злодійство. Якщо хтось піймався на цьому, то мусив зі своїм "здобутком" ходити по селу і просити вибачення. Злодіїв бджіл водили по селу з вуликом на голові, конокрадів — із закладеною вуздечкою, крадіїв худоби обмазували болотом.

Натомість дуже високо цінувалася честь трудової людини. Для української народної моралі розуміння честі було відповідним до віку і статі особи. Якщо для дівчини честь співвідносилась із цнотливістю, незайманістю, то для парубків — з відвагою, правдивістю, сміливістю; для одруженого чоловіка — з відповідальністю за добробут родини, виховання дітей, пошануванням дружини. Честь заміжньої жінки полягала в подружній вірності, шанобливому ставленні до чоловіка, народжені та вихованні дітей.

У народних звичаях, обрядах, фольклорі опоетизовувалось добро, любов до людей і рідної землі. Земля вважалася святою, її не дозволялося ображати, сварити, проклинати чи навіть бити ногою або лозиною. Казали: "Не бий землі —  не дасть хліба". Відповідно хліб теж шанувався як святиня: якщо в час обіду шматок хліба випав із рук, його належало підняти й поцілувати. Як бачимо, засади української народної моралі відповідали християнським чеснотам, вони утримували народ на щаблі високої духовності. Мораль була невіддільною від краси душевної і краси в побуті.

Руйнування святинь, переслідування і критика релігії, відречення від національних традицій у часи радянської дійсності привели до занепаду духовності серед народу. Саме тому почало процвітати злодійство, розпуста серед молоді, пияцтво, наркоманія. Нині церква, освітні заклади, свідомі, культурні батьки роблять усе, щоб відродити високу мораль нашої нації, виховати своїх дітей чесними, правдивими, милосердними і культурними, такими, щоб ними могла пишатися і родина, і рід, і народ.

ІІІ. Виразне читання оповідання А. Паламаря "Гіркий урок".

В автобусі Оксана зайняла зручне місце й безтурботно поринули у свої мрії. Не зважила, коли на одній із зупинок увійшла і стала якраз біля неї літня жінка з важкими сумками.

Пасажири попросили дівчинку поступитись місцем. Та Оксана вдала, ніби Не чує. А лише зверхньо подумала: "Невелика пані, якщо з торбами носиться..."

Увечері Оксана з матір'ю та батьком подзвонили до нових сусідів, які справляли новосілля і запросили їх на знайомини. Двері відчинилися, і на порозі стала жінка, яку Оксана так образила своєю нечемністю в автобусі, а на столі було частування з тих важких сумок.

Оксана ладна була провалитись крізь землю. Мати вихваляла перед сусідкою доньку, яка вона вихована та скромна, і вчиться добре, і вдома допомагає. І кожне її слово, як насмішка, стьобали дівчину. А сусідка спокійно, розуміюче дивилась їй просто в очі. Той погляд надовго запам'ятався Оксані.

Часом потрібний гіркий урок, щоб людина зрозуміла, що причиною багатьох її неприємностей і невдач у житті є елементарна невихованість.

IV. Обговорення випадку, описаного в оповіданні.

1) Чому, по-вашому, Оксана зверхньо поставилася до літньої жінки?

2) Чому потім вона ладна була провалитись крізь землю?

3) Чому похвали матері "як насмішка, стьобали дівчину"?

4) Хто із описаних персонажів найінтелігентніший?

5) Який висновок ви дробили?

6) Поясніть назву оповідання.   '

7) Чи був у вашому житті "гіркий урок"?

8) Якщо був, що змінилось у вас після цього "уроку"?

V.  Гра. Учитель називає слова — назви понять, дій, властивостей, вислови, які входять у поняття етичного, морального, а також слова з протилежним значенням. Почувши назву того, що не вкладається у норми етичного, морального, учні повинні плеснути в долоні. Хто не плесне, або плесне невпопад, вибуває з гри.

Слова: честь; милосердя; правдивий; добродію; друг; вибачайте; перепрошую; даруйте на слові; працьовитість; ледар; брехня; не твоє діло!; не сунь рила; повага; шанування; молитва; всього вам доброго; чого вилупив баньки?; на совість; помагай вам Боже; по-дружньому; злодій; ласкаво просимо; тактовність; порядний; слово честі; дозвольте запросити вас; їжте на здоров'я; щоб ти подавився!; шкодую, але мушу вам відмовити; зробіть мені послугу; смачного!; не мели дурниць; ей, пацан!; тобі сказано!; пожертвувати; відчепись; куди прешся?; тобі що, повилазило?; нехай Бог простить; зрадник; батько-продавець; грубіян; вихованість; допомагати; скупий; щедрість; егоїзм; любов до ближнього; співчуття; заздрість; зазнайство; скромність.

VI.          Хто знає прислів'я або приказки на морально-етичні теми? (Переможе той, хто останній назве).

Наприклад: Добре ім'я — найкраще багатство.

Бережи честь змолоду.

Сумління — найкращий порадник.

Добре діло роби сміло.

Не одежа прикрашає, а добрі діла.

Шануйся сам, шануватимуть тебе люди.

Хто не чинить лихого, тому нічого не страшно.

VII.        Послухайте вірші Д. Білоуса з циклу "Мудрість афоризму через власну призму".

В житті є логіка сувора

й суворі виміри народні:

як не казав ти правди вчора,

то не повірять і сьогодні.

Переконатися пора:

зробивши зло, не. жди добра.

Хто б не був ти — носа не дери,

не шкодуй для мандрів підошов.

Де б не був — учися, говори

мовою людей, куди прийшов.

Розлютився — ранить наче лезом,

а жалкує ледь не все життя.

Кажуть так, що гнів — спочатку безум,

потім—каяття.

Лють нещадно сушить злого,

юнаку згинає плечі.

А від сміху і в старого

сяють очі молодечі.

Не хвалися родом,

що ти благородне:

скажуть люди згодом,

чого сам ти годен.

Одне дарує плід,

хоч цвітом не красується,

а друге—пустоцвіт,

а гляньте, як хизується!

Підсумок. Кожен з вас, без сумніву, хоче стати людиною, гідною пошани, поваги і любові. Шлях до цього тільки один: засвоїти морально-етичні вимоги свого народу і дотримуватися їх.

ПАТРІАРХ МСТИСЛАВ

Тричі у XX сторіччі українське православ'я відроджувалося, зводилося з руїн і попелу, гоїло свої рани, розбудовувало церковну структуру, змагалося автокефалії. Перше відродження відбулося на початку 20-х років, за часів розбудови державності, друге — на початку 40-х, а третє — у наш час.

Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав (у миру Степан Іванович Скрипник) був сучасником усіх цих трьох подій і активним учасником двох останніх.

Святійший патріарх Мстислав народився 10 квітня 1898 року в Полтаві. Батько Іван був з роду полтавських козаків, мама Маріамна — рідна сестра Симона Петлюри. Дитячі та юнацькі роки С.Скрипник провів у Полтаві, де й закінчив Першу класичну гімназію.

Вихований в українському патріотичному дусі, на час національно-державного відродження України, у 1917—1921 роках, служив у діючих частинах Української Армії. Як старшина Армії УНР, С.Скрипник потрапив до сумнозвісного табору інтернованих в Каліші. Звільнившись, він виїхав на Волинь, а згодом до Галичини, де працював в українських культурних установах.

З 1926 року С.Скрипник на Волині працював у «самоврядуванні», потім навчався у Вищій школі політичних наук у Варшаві, котру закінчив 1930 року. Тоді ж став депутатом до польського сейму від волинського українського населення, на цій посаді він працював аж до 1939 року. Прославився Степан Скрипник своїми виступами в сеймі на захист українських православних церков, які поляки окатоличували або знищували. Крім того, С.Скрипник був постійним членом президії в Товаристві імені Петра Могили в Луцьку, засновником і головою товариства «Українська школа» у Рівному, де він постійно перебував.

1940 року Степан Скрипник став заступником голови Холмської єпархіальної ради, яку очолював митрополит Іларіон (Огієнко). Через рік його було обрано заступником голови Української Церковної Ради на Волині і зв'язковим цієї Ради із Всеукраїнською Церковною Радою у Києві.

Бувши на той час уже вдівцем, вирішив присвятити решту свого життя рідній Церкві. У квітні 1942 р. він приймає дияконство, стає священиком, на початку травня постригається в ченці під ім'ям Мстислав. 12 травня — архієпископська номінація, а 14 — хіротонія на єпископа Переяславського. Хіротонія була звершена п'ятьма єпископами на чолі з владикою Никонором у Андріївському соборі у Києві. Від червня 1942 року розпочав владика Мстислав поїздки Україною — відвідав Переяславщину, Кременчук, Лубни, Хорол, рідну Полтавщину, Харків...

У серпні німецька окупаційна влада заборонила владиці Мстиславу служити й навіть перебувати в Київському генерал-губернаторстві. За непослух він отримав наказ виїхати геть. Відтоді — безкінечні заборони, переїзди аж до жовтня, коли у Рівному німці заарештували владику.

Звільнили владику Мстислава наприкінці квітня, але заборонили виїжджати за межі Києва і відправляти Богослужіння. Він мав доручення митрополита Полікарпа — супроводжувати через Австрію й Німеччину евакуйоване духівництво з родинами та пізніше розміщувати їх у безпечних місцях.

Восени 1947 року уже в сані архієпископа виїхав до Канади, щоб там очолити Українську Православну Церкву. Три роки працював як архієпископ Вінніпега і всієї Канади. Згодом оселився у Сполучених Штатах
Америки (1950р.).

З ініціативи владики Мстислава у США 1950 року відбувся Собор Поєднання Української Православної Церкви, внаслідок чого була посилена та Церква, яку очолював митрополит Іоанн, а заступником його і головою консисторії став архієпископ Мстислав Скрипник. Із властивою йому енергією він швидко ввійшов у життя цієї Церкви, зміцнив її організаційно, збільшив кількість парафій, оживив українознавче навчання при парафіях. Завдяки владиці Мстиславу Церква дивом спромоглася придбати маєток недалеко від Нью-Йорка — в місцевості Бавнд-Брук. Тут постав осередок життя УПЦ у США, туди перенесено консисторію та інші установи. Згодом побудовано величний храм — Церкву-Пам'ятник усім загиблим українцям, відкрито Український пантеон — православний цвинтар, на якому спочивають видатні й заслужені особи нашого церковного й національного життя.

Він приїхав в Україну за першої можливості — 1990 року.

20 жовтня 1990 року сотні людей вітали в Київському аеропорту Бориспіль 92-річного Патріарха УАПЦ Мстислава. Натовп не розходився, хоча літак із США запізнився на дві години. Нарешті на площі аеровокзалу з'явився Патріарх, якого кілька чоловік несли на руках до машини. Затим був молебень біля Святої Софії, а наступного дня — літургія в Андріївському соборі, ще через день — прес-конференція. Кульмінацією перебування патріарха Мстислава в Україні стала його інтронізація у Софійському соборі 18 листопада. Одразу ж після повернення на Батьківщину патріарх, незважаючи на свій солідний вік, розгорнув активну діяльність щодо розбудови національної Церкви в Україні. Саме його стараннями було започатковано процес повернення Церкві храмів у багатьох містах і селах.

Першою такою парафією стала у серпні 1989 року церква Петра і Павла у Львові, яка започаткувала третій період у діяльності Автокефальної Православної Церкви в Україні. Головними рисами УАПЦ, як і раніше, є самостійність у виборі предстоятеля, збереження і примноження українських церковних традицій, використання під час Богослужіння лише української мови.

5 червня у Києві на Першому соборі УАПЦ Патріархом Київським і всієї України було обрано владику Мстислава. 25 — 27 червня 1992 року УАПЦ й частина священиків та ієрархів УПЦ провели об'єднавчий Собор, який ухвалив об'єднати обидві церкви в єдину Українську Православну Церкву Київського Патріархату. Об'єднавчий Собор заявив, що головою цієї Церкви вважає Патріарха Мстислава.

Святійший завжди дбав про об'єднання всіх православних, але недовго зміг керувати Українською Церквою. 11 червня 1993 року Патріарх Мстислав відійшов у вічність у віці 95 років. Починання цього подвижника Національної Церкви продовжили його наступники — Святійші Патріархи Володимир і Філарет  (За Л. Бондарук; 809 сл.).